11 клас

Основні тенденції розвитку драматургії наприкінці XIX — на початку XX ст.

Фундатори "новой драми"

                  

Генріх Ібсен                                        Антон Чехов                                  Бернард Шоу                                         Моріс Метерлінк

«Нова драматургія», її засадничі принципи.

Філософське осягнення дійсності

Еволюція творчості та стилю Антона Чехова

Ранній період (перша половина 1880-х років)

Проблематика

Соціальне розмежування, неосвіченість, темноту народу, втрата духовних ідеалів, «дрібні

драми дрібних обивателів».

Персонажі 

Пересічні, непримітні особистості.

Поетика

Діалоги, художні деталі, мінімальність авторських відступів та оцінок, лаконізм форми,

активне використання засобів комічного

Другий період (друга половина 1880- х - початок 90-х років)

Проблематика

Проблема сенсу життя та його справжніх цінностей, драма російської інтелегенції, духовні хвороби сучасного суспільства, показ різноманітних виявів духовного рабства людини, її

невдоволенності власним існуванням.

Персонажі

Інтелегенти, що «випадають» із звичного плину буденності; герої, що прагнуть усвідомити

своє становище, позбутися соціальної апатії.

Поетика

Увага до розкриття «правди життя», порухів людської душі, психологічного аналізу, ширше

вживається підтекст, підсилюється ліризм

Третій період (кінець 1890- х - початок XX ст.) 

Проблематика

Відтворення духовної атмосфери епохи, дослідження причин духовного розладу суспільства,

внутрішніх переживань, настроїв, думок героїв.

Персонажі

Герої, усвідомлюють свою драму, невідповідність життя їхнім прагненням і ідеалам.

Поетика

Монтажний принцип, сюжетна незавершеність, відкритий фінал, різноманітні засоби ліризму (символіка, кольористика, зовнішня «нестикування» фраз героїв, асоціації, спогади героїв  тощо)

Бернард Шоу - мистець і особістість

Театральна "революція"   Бернарда Шоу

Моріс Метерлінк

Гійом Аполлінер (фр. Guillaume Apollinaire, справжнє ім'я — Вільгельм-Альберт-Володимир-Аполлінарій Костровицький (фр. Wilhelm Albert Włodzimierz Apolinary Kostrowicki); 26 серпня 1880, Рим, Італія — 9 листопада 1918, Париж, Франція) — французький поет, художник, критик. Один з основоположників літературного авангарду, що визначив напрямки розвитку французької та світової поезії у ХХ столітті. За українськими мотивами написав поетичний твір «Відповідь запорізьких козаків турецькому султанові», вміщений у збірці «Алкоголі. Вірші 1898—1913» (1913).

Наводячи містки між поезією та життєвою "прозою", Аполлінер звертався до народнопоетичної творчості. У цьому річищі, зокрема, була створена його перша поетична збірка "Звірослов, або Почет Орфея" "Звірослов" вийшов 1911 р. мізерним накладом (лише 120 примірників) 

Втім, "Звірослов" був лише прелюдією авангардистського перевлроту, що його здіснив Аполлінер у своїй поезії. В повній мірі Аполлінер-авангардист розкрився у двохтоприлюднених за його життя збірках поезій - "Алкоголі. Вірші 1898 - 1913 роках"  

та

          

"Каліграми. Вірші Миру та Війни" (1918 р.)

                                                                                                                   

На картине А. Руссо «Муза, вдохновляющая поэта» (1909) 

                              в шаржированном духе изображены Г. Аполлинер и его возлюбленная М. Лорансен                                                                                                                                    

«Срібна доба» російської поезії

Межа ХІХ-ХХ ст. стала особливим етапом у розвитку російської словесності. Він увійшов до історії російської куль­тури як «Срібна доба» (назва була обрана за аналогією із «золо­тою добою», яку ототожнювали з XIX ст.). Це був час, коли дерево культури збагачувало своїми щедри­ми плодами не лише національну, а й світову духовну скарбни­цю.

Дух всебічного оновлення панував і в російській ліриці. Як і в західній поезії, вирішальну роль у її розквіті відігравали не­реалістичні тенденції. Найвизначнішими з-поміж них були символізм, акмеїзм і футуризм.

Символізм (від франц. зутЬоІізте; грец. зутЬоІоп - знак, ознака) - художній напрям у літературі та мистецтві кінця XIX - початку XX ст. Виник у Франції, швидко поширився в інших країнах - Англії, Німеччині, Австрії, Бельгії, Норвегії, Україні, Росії. Основу символістського художнього мислення утворює сприйман­ня речей матеріального світу як «знаків» вічних ідей. «У символах, - писав російський символіст В. Іванов, - була знайдена всесвітня правда. Вона розкрилась, немов забута мова втра­ченого богоосягнення. Символ ожив і заговорив про неособисте, про первісні таємниці».

У Росії символістський напрям почав формуватися у 90-і ро­ки XIX ст. Вже тоді у ньому були наявні дві важливі тенденції.

·       Перша, містична, була теоретично обґрунтована у знаме­нитій доповіді Д. Мережковського «Про причини занепаду та про нові течії у сучасній російській літературі». На розвиток цієї гілки російського символізму неабиякий вплив справили релігійно-філософські ідеї В. Соловйова.

·       Друга тенденція була представлена передусім творчістю В. Брюсова, що розглядав символізм як сучасний засіб самови­раження мистецького «я», а відтак наголошував на індивіду­алізмі та естетизмі. Зазначені тенденції суперничали одна з од­ною упродовж усього існування символістської літератури у Росії.

Початок 10-х років XX ст. позначився кризою символізму.  Одним із численних її симптомів було те, що ряд молодих поетів, які розпочинали свою творчість у символістському річищі, відмежувались від нього і 1911 р. організували своє об’єднання - «Цех поетів». Головним завданням цього об’єднання було вдосконалення поетичної майстерності. Слід зазначити, що сама назва — «Цех поетів» - була полемічною щодо провідних ідей російського символізму.

Всередині «Цеху поетів» виникла і назва нової течії - акмеїзм.

Акмеїзм (від грец. акте - найвищий ступінь чогось, вершина, розквіт) - модерністська течія в російській поезії 10-20-х років XX ст. Лідерами акмеїзму були М. Гумільов та С. Городецький; з цією течією деякий час була пов’язана творчість А. Ахматової, О. Мандельштама, Г. Нарбута, М. Зенкевича, М. Кузміна, Б. Садовського та ін.

Душею акмеїстичного руху був Микола Гумільов (1886-1921). Зробивши перші поетичні кроки на теренах символізму, він досить швидко усвідомив вичерпність цього літературного напряму.

Якщо акмеїсти у своїй творчості спиралися на минуле та культуру, то російські футуристи, навпаки, оголосили цим цінностям зухвалу війну. Виступивши, як і акмеїсти, на почат­ку 1910-х років і так само засвідчивши своєю появою кризу російського символізму, вони висунули програму Нового Мистецтва оновленого майбутнього (деякі з них називали себе «будетлянами» - тобто тими, хто буде).

  У Росії футуристський рух (який, до речі, не був «запозиченням» з італійської культури) набув широкого розмаху. І це не дивно, адже саме він найсучаснішою художньою мовою увиразнював утопічні настрої, що поширилися в російському суспільстві напередодні революції 1917 р.

У російському футуризмі співіснували декілька груп, що постійно ворогували між собою, вели літературні баталії. «Футуризм у Росії складався з чотирьох угруповань:

·    “Гілея”, або кубофутуристи, - В. Хлєбников, Д. і М. Бурлюки, В. Маяковський, В. Каменський, Гуро, О. Кручених, Б. Лівшиць;

·       “Асоціація егофутуристів” - Северянин, І. Ігнатьєв, К. Олімпов, В. Гнєдов;

·       “Мезонін поезії” - Шершневич, Р. Івнєв, С. Третьяков, Б. Лавреньов;

      ·       “Центрифуга” - Бобров, Б. Пастернак, М. Асєєв, Божидар.

Головною передумовою створення Нового Мистецтва була відмова від старого світу та його культурної спадщини. «Минуле затісне. Академія та Пушкін незрозуміліші за ієрогліфи. Скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого і т. п. з пароплава сучасності»).    Разом зі старим світом і старою куль­турою поети-футуристи відкидали і стару поетичну мову з її традиційними художніми засобами, усталеним синтак­сисом, правописом та пунктуацією. У пошуках нової мови вони вдавалися до «словотворчості та словоновацій» без об­межень, розробки нових типів рим та ритму, створення оригінальних зразків візуальної поезії та фігурних віршів. Боротьба футуристів за Нове Мистецтво нерідко набувала агресивно-епатажних форм. Досить згадати красномовну назву футуристської збірки, що містила їхній програмний маніфест - «Ляпас громадському смакові» (1913). Скандальними витівками (такими, наприклад, як підвішений до стелі рояль або церемонне чаювання на сцені перед роздратованою публікою) супроводжувалися і виступи футуристів. Ця скан­дальність великою мірою сприяла зростанню популярності футуристського руху у Росії.

Самобутнім явищем російської лірики початку XX ст.. була так звана «ново селянська поезія». У її річищі розпочалася творчість творчість таких талановитих майстрів слова, як М. Клюєв, С. Єсенін, С. Кличков, П. Орєшин та ін. Характерними оз­наками цієї течії були поетизація се­лянської Росії, її моральних цінностей та побуту, розкриття глибинних зв’язків між світом природи та усною народною творчістю.

Однак, черпаючи з джерел на­родної духовності та культури, «новосе лянські поети» водночас спиралися і на художні відкриття російського мо­дернізму. У цьому плані прихід одного з найталановитіших представників цієї групи С. Єсеніна до імажинізму видається подією по-своєму символічною.

Картина поетичного життя в Росії першої чверті XX ст. вражає своєю строкатістю. У розмаїтий хор яскравих ліриків, так чи так пов’язаних з певними літературними течіями та школами, вливалися голоси поетів, що перебували поза будь- якими угрупованнями. Один із них належав Марині Цвєтаєвій (1892-1941) - поетесі надзвичайної обдарованості та тяжкої долі.

Модерністська лірика М. Цвєтаєвої вирізняється сповідаль­ним пафосом і романтичним розмахом почуттів, що розкривають трагічні надломи «безмірної» жіночої душі, яка б’ється у лабетах «світу мір». Прагнучи виявити потаємну сутність буття у художньо­му слові, наділеному магічною силою, поетеса вдається до само­бутньої міфотворчості та оригіналь­них мовних експериментів.

Традиції  культури  «Срібної доби» збереглися і повернулися до сотень ти­сяч людей, збагатила скарбницю батьківщини. Саме ці набутки, із покоління в покоління вони передавалися як справжні, непроминущі цінності російської культури